Щороку весна нагадує нам про Тараса, про незбагненну суть його Слова. І тоді стає святочно на душі, радісно на серці. Березневий розвій у природі (коли вже не зима, й іще не весна, але в повітрі вже нею пахне) спонукає до філософських роздумів.

Двісті років назад народився кріпосний хлопчик, якого батьки назвали Тарасом. Тарас – означає «бунтар». Чи могли уявити його батьки, ким він стане для свого народу, літератури, мистецтва? Помираючи, Григорій Шевченко сину Тарасу не залишив спадщини, бо, мабуть, на якомусь інтуїтивному рівні відчував, що на Тараса чекає доля зовсім інша, ніж на його братів та сестер.

А Доля… У своєму «Кобзарі» Тарас Шевченко вживає це містичне слово аж… 175 разів. І лише декілька разів «недоля». А Доля вготовила Шевченку важкі життєві випробування і славу, тільки не прижиттєву, а славу після смерті… У чому ж велич поета. І не тільки в Україні, а й в усьому світі?

Коли восени 1963 року американський письменник Джон Стейнбек приїхав на кілька днів до Києва, йому, зрозуміло, серед усього іншого запропонували відвідати музей Т.Г.Шевченка. Гість, однак, зустрів цю пропозицію без особливого ентузіазму, та все ж погодився побути в Шевченковому музеї кільканадцять ритуальних хвилин. І ось замість кільканадцяти хвилин Джон Стейнбек провів там майже дві години, жадібно вдивляючись у вітрини й докладно розпитуючи екскурсовода про найменші подробиці. Наприкінці експозиції, де розповідається про смерть поета й де з невидимих джерел у музейне повітря вривається могутня мелодія «Заповіту», Джон Стейнбек заплакав – і швидко побіг із залу, засоромившись, напевно, непроханих сліз.

«О це великий поет!» - сказав згодом. Безумовно, істотну роль тут відіграв загальний демократизм Джона Стейнбека як людини й літератора, те «соціальне розуміння», яке спеціально було відзначене 1962 року в ухвалі Нобелівського комітету присудити американському письменникові по-чесному премію: «Його симпатії завжди на боці пригноблених, скривджених і бідуючи».

Кожен цивілізований народ має своїх поетів, що стоять біля витоків національної писемності, літературної мови, просвіти, самосвідомості тощо, поетів подеколи просто геніальних, заслужено шанованих у цілому світі й безумовно авторитетних у себе на батьківщині, а проте позбавлених у національній меншості тієї особливої, виняткової, ні з чим незрівнянної ролі, що її відіграє Шевченко в свідомості українців. Він звулканив слова, записані запорозькою кров’ю і зорані кріпацьким плугом.

Євген Сверстюк писав: «Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він – душа нашого народу. Ті, хто обминав його, втрачали себе і не залишали після себе навіть перегною… на нашій не своїй землі». Ті, хто приймав його заповіт любові й бездоглядної боротьби до останку, ті стали сіллю землі, живим утіленням національної честі, гідності, громадянської совісті. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми. Іще ширше, глибше розумів постать нашого поета Президент США Ліндон Бен Джонсон. У своєму спеціальному посланні з приводу встановлення пам’ятника Т.Шевченку у Вашингтоні у спеціальному посланні писав: «Він був більше як українець – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, як поет – він був хоробрим, войовником за права і волю людей. Його поезія – з народу й для народу. Статую Шевченка поставлено, щоб вона усім живим, і тим, хто прийде після нас, нагадувала про його велич».

Пам’ятники Тарасові Григоровичу є в двадцяти країнах світу, а його «Кобзар» перекладено ста п’ятдесятьма мовами. Це поет, який пов’язує й об’єднує різні культури, мови, політичні погляди.

Це беззаперечний авторитет, перед яким схиляють голови й українець, і росіянин, і грек, і парагваєць. Ім’я Шевченка стало в наш час символом боротьби проти насильства, проти гніту, проти посягання на священні права людини – свободу і незалежність.

Безцінна спадщина Т.Шевченка вже давно стала джерелом натхнення для багатьох митців літератури різних національностей, бо «Він завжди сучасний і нагальний, як правда, добро, людяність, щирість, ніжність, мужність, братерство…» (П.Мовчан).

Наївно було б сподіватись, що доля пошле тому самому народові, тому самому людству ще одного Шевченка. Але вона неодмінно мусить усім нам посилати ближніх, здатних обпектися доторком до Шевченкового життя подібно до Джона Стейнбека.

Нам, українцям, треба шукати у собі Шевченка, пізнавати Шевченка, народжувати його в собі:

Шукаймо у собі Шевченка
(Хоч іскру праведності й віри)
Він мусить бути там, в глибинах,
Інакше нас би не тримала
Оця земля, калини матір.
Усім життям, всім током крові
Народжуймо в собі Шевченка.
Хоч іскру кожен. Іскру кожен,
Всі разом – буде Україна!

С.Сірик, учитель української мови та літератури Білокуракинської ЗОШ №1 І-ІІІ ст.

За матеріалами газети "Життя Білокуракинщини"
№21-22 від 15 березня 2014 року