Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському сузір’ю генія, невгасимого Світоча – Тараса Шевченка, Тираноборця і Пророка, Речника волі, який поставив на сторожі біля своїх земляків «рабів німих», вогненне слово, а в «Заповіті» дав їм наказ: «Кайдани порвіте!» Поява Шевченка – поета і художника, митця і борця, що став символом української нації, була зумовлена всім ходом історичного і духовного розвитку України з її тривалою, сповненою драматизму, героїчною боротьбою за волю.

І до тепер його життя, творчість аналізується, осмислюється вченими-шевченкознавцями, бо невизначеностей, спірних питань у шевченкознавстві ще багато. Відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що «малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, що доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. З.Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство.

Обдарований від природи хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку крейда і вуглинка були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, стіл в хаті і надворі, в себе і у гостях. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї хати: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей. Коли юний художник намалював п’яного дяка, то був ним покараний. Бажаючи оволодіти мистецтвом живопису, він звертався до шляхетних дяків-живописців, які, в основному, заставляли прислужувати їм.

Століттями жили ми в зоні страхітливого атомного русифікаційного двигуна, і тільки 150 років тому з появою Шевченкового слова з’явилася надія побороти невидиму й лицемірну смерть нашої нації.

Пам'ять про минулу запорозьку славу – щемлива і болісна пам'ять – це те найголовніше, що лежить у фундаменті нового завіту українського народу. Туга Шевченкова за часами, коли запорозьке козацтво не дозволяло нікому знущатися з нашої землі, з нашої національної гідності, возвеличування лицарів свободи – це не просто романтичне переживання поета, що ідеалізує минувшину, це, насамперед, жадання волі для свого народу, поетизація національної справедливості, проповідь героїчної правди, без якої людська душа нездатна бути ні радісною, ні творчою, ні співчутливою. Панування запорожців поет витлумачує не як життя в розкошах та ледарстві, а як боротьбу: «пановали, добували і славу, і волю».

Шевченко був поетом глибоко і виключно національним. Він обрав для себе окрему область, відтворенню якої присвятив все своє життя і з якої не виходив ніколи. Завданням саме його поезії було зображення народного життя рідної йому України. До останніх днів свого життя Шевченко у своїх творах закликав українців повік не забути і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд колонізаторів.

До акварелі Шевченко звертався упродовж майже усього життя і залишив у цій техніці найбільшу частину своєї живописної спадщини. 94 акварелі Шевченка зберігаються у Державному музеї Т.Г.Шевченка в Києві; 17, виконаних в Альбомі 1845р. — в Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка Національної Академії Наук України (ІЛ НАНУ). Окремі твори — у колекціях Музею О.С.Пушкіна, Інституті російської літератури (Пушкінський дім) Академії наук Російської федерації (СПб), Російського музею (СПб), Варшавського національного музею. Разом з тим значна кількість оригінальних Шевченкових акварелей залишається незнайденою або й втраченою . На щастя, кілька з них збереглися в копіях інших художників або в репродукціях у різних виданнях (на жаль, здебільшого однотонних). За друкованими та архівними джерелами зареєстровано ще понад 20 акварельних творів Шевченка, місцезнаходження яких невідоме (можливо, їх більше — у багатьох згадках не вказана техніка виконання).