Уже для багатьох поколінь українців – і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами. Та це лише ілюзія. Шевченко – як явище велике й вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з долею України і разом з її буттям продовжується нею, росте й розвивається в часі, в історії, і нам іще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка.

Тараса Шевченка ми розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе – свій час і Україну в ньому. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти до нього, у його час. Щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства ХІХ століття. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю, почуттям національної і соціальної справедливості, відданості правді і свободі. Великий подвиг Тараса Шевченка полягав, передовсім, у тому, що він, вивищивши поняття про свій народ – повернувши цьому поняттю його споконвічну гідність, водночас підніс до загальнолюдського рівня і відроджувану літературу цього народу, яку збагатив найпередовішими ідеями свого часу і навіть випереджальними.

Ми часто і справедливо говоримо про Шевченка як про полум’яного пророка. Так, він був поборником добра і справедливості, голосом істини й совісті, гуманістичним обличителем вад світового і національного зла, вад власного народу. Перед ним стояло питання не лише про те, яким повинен бути його народ, але й про те, бути чи не бути йому взагалі. За всю історію вивчення Тараса Шевченка він став жертвою стереотипу сприйняття його особистості – «батько Тарас», революціонер-демократ, поет-месник, атеїст, борець. Але вся його поезія як цілість безмежно ширша і вища за стереотипи, і весь його образ як людини, вся його людська поведінка в ці стереотипи не вкладаються. Він був і ніжним ліриком, і поетом кохання, і чи не найбільшим у світі співцем жінки й матері, дитячої невинності й дівочої краси, поетом євангельського милосердя й прощення, поетом єднання людей з природою і світом. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива. Водночас Шевченко дивовижно цілісний і послідовний, основу його єства складають ті сокр
овенні думи, які проходять крізь усю його творчість поета, прозаїка, художника. Світова антитеза добра і зла – головна в його творчості. А в останні Шевченкові роки думка про добро чимраз наполегливіше поєднується з думкою про працю, про роботящі руки і роботящі уми, голови.

Нині Україна самостверджується для себе і для всього світу під знаком Шевченка; під знаком Шевченка наш народ повертає собі національну самосвідомість і гідність. Шевченко належить не тільки Україні, а всьому людству, хоч кожне його слово – про Україну, бо Шевченків ідеал – Україна великої сім’ї, «вольної, нової», Україна без зла. Україну він любив, за Україну стояв, за Україну себе віддавав не тому, що хотів її підняти над іншими народами, а тому, що хотів бачити її рівною з іншими в сім’ї світовій. Давши людству краще з українського, він водночас дав Україні краще із уселюдського – в самому рівні та якості своєї думки, свого слова.

Поезія Тараса Шевченка давно стала нетлінною і важливою частиною духовного єства українського народу. Шевченко для нас – це не тільки те, що вивчають, а те, чим живуть. З чого черпають сили й надії. У глибини майбутнього посилав він свої непорушні заповіти синам свого народу ,і серед цих заповітів перший і останній –

Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Н.Білянська, учитель української мови і літератури Білокуракинської ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів.

За матеріалами газети «Життя Білокуракинщини»
№15-16 від 22 лютого 2014 року