Тарас Григорович Шевченко (народився 25 лютого (9 березня) 1814 р., село Моринці Київської губернії, тепер Черкаської області — помер 26 лютого (10 березня) 1861 р., Санкт-Петербург, Російська імперія) — відомий український і російський поет і прозаїк, художник. Літературна спадщина Шевченка вважається основою української літератури і багато в чому сучасної літературної української мови.

Після смерті Тарас Шевченко став знаковою, культовою фігурою у формуванні національної самосвідомості серед української інтелігенції, і його вплив на національну культуру залишається значним до цього дня.

У літературі кожного народу, серед її великих творців, є поети, імена яких оповиті невмирущою любов'ю і славою. Таким поетом українського народу є Тарас Шевченко, чия безсмертна спадщина - одна з найбільших вершин людського генія.

Т. Шевченко - велетень духу, митець могутньої творчої сили, непримиренний борець проти будь-якого гноблення людини людиною. Поезія, мистецтво слова поєдналися в його творах з соціальною боротьбою і становлять з нею суцільний органічний сплав. Боротьбою за визволення народу, за соціальну справедливість і духовне розкріпачення мас Т. Шевченко здійснив найвище суспільне призначення поета. В історію людської культури він ввійшов не тільки як геніальний народний поет України, а й як найбільший, поряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем , поет слов'янства, як поет-гуманіст світового значення.

Т. Шевченко виступив як поет-новатор, приніс із собою в українську літературу «слово нове», новий світ поезії, неповторні образи, картини й барви, небачене раніше багатство й широчінь тем, ідей, мотивів, жанрових форм, вивів українську літературу на шлях реалізму й народності.

Шевченко як поет

Шевченко має двояке значення, як письменник і як художник. Його вірші, повісті і розповіді російською мовою унікально сильні в художньому відношенні. Вся літературна сила Шевченка — в його «Кобзарі». За зовнішнім обсягом «Кобзар» не великий, але по внутрішньому вмісту це пам'ятник складний і багатий: це українська мова в його історичному розвитку, кріпацтво і солдатчина у всьому їх тягарі, і разом з цим не згаслі спогади про козацьку вільність. Тут позначаються дивні поєднання впливів: з одного боку — українського філософа Сковороди і народних кобзарів, з іншої — Міцкевича, Жуковського, Пушкіна і Лермонтова. У «Кобзарі» відбилися київські святині, запорізьке степове життя, ідилія українського селянського побуту — взагалі народний душевний склад, що історично склався, зі своєрідними відтінками краси, задумливості і смутку. За посередництва свого найближчого джерела і головного посібника — народної поезії — Шевченко тісно примикає до козацького епосу, до старої української і частково польської культури і навіть стоїть в зв'язку, по деяких образах, з духовно-етичним світом «Слова о полку Игореве». Головна трудність вивчення поезії Шевченком полягає в тому, що вона наскрізь просочена народністю; украй важко, майже неможливо визначити, де кінчається українська народна поезія і де починається особиста творчість Шевченка. Найближче вивчення відкриває літературні джерела, якими користувався Шевченко то вдало, то невдало. Таким джерелом була поезія Міцкевича (див. ст. пана Колесси в «Записках Товариства Шевченка»), частково Н. Маркевіч (див. ст. пана Студінського в № 24 «Зірки», 1896 р.). Шевченко любив Пушкіна, знав багато його віршів напам'ять — і при всім тім вплив Пушкіна на поезію Шевченка важко визначити за українськими нашаруваннями. Помітно вплив «Братів розбійників» на «Варнака», вплив «Єгипетських ночей», «Редеет облаков летучая гряда». Є ще одна перешкода для наукового аналізу Шевченка — художня цілісність, простота і задушевність його віршів. Його поеми туго піддаються холодному і сухому розбору. Аби визначити переконання Шевченка на завдання і цілі поетичної творчості, потрібно звернути увагу не лише на ті визнання, які знаходяться в «Орися, моя ниво», «Не нарікаю я на Бога», «За думою дума»; потрібно залучити ще ті місця, де говориться про щастя, як розуміє його поет, про славу. Особливо важливі в сенсі поетичних визнань всі ті місця, де говориться про кобзаря, про пророка і про думи, як улюблених дітей. В більшості випадків поет має на увазі під кобзарем самого себе; тому він вніс до всіх окреслень кобзаря багато ліричного відчуття. Образ народного співця, що історично склався, був до душі поетові, в житті і моральному обличчі якого дійсно було багато кобзарського. Про кобзаря Шевченка говорить дуже часто; рідше, порівняно, зустрічається пророк. До віршів про пророка тісно примикає невеликий, але сильний вірш про апостола правди. У окресленні пророка, особливо у вірші «Неначе праведних дітей», помітно вплив Лермонтова.

Національні мотиви

Народність Шевченка, як і інших видатних поетів, складається з двох родинних елементів — народності зовнішньої, запозичень, наслідувань, і народності внутрішньою, психо-спадковою. Визначення зовнішніх, запозичених елементів неважке; для цього досить ознайомитися з етнографією і підшукати прямі джерела в народних казках, повір'ях, піснях, обрядах. Визначення внутрішніх психологічних народних елементів вельми скрутно і в повному об'ємі неможливо. У Шевченка є і ті, і інші елементи. Душа Шевченка до такої міри насичена народністю, що всякий, навіть сторонній, запозичений мотив отримує в його поезії українське національне забарвлення. До зовнішніх, запозичених і більшою чи меншою мірою перероблених народно-поетичних мотивів належать:

1. Українські народні пісні, що наводяться місцями цілком, місцями в скороченні або переробці, місцями лише згадувані. Так, в «Перебенді» Шевченко згадує про відомі думи і пісні — про Чалого, Горлицю, Гриця, Сербину, Шинкарку, про тополі в краю дороги, про руйнування Січі, «веснянки», «у гаю». Пісня «Пугач» згадується як чумацька, в «Катерині», «Петрусь» і «Гриць» — в «Черниці Мар'яні»; «Ой, не шуми, луже» згадується двічі — в «Перебенді» і «До Основ'яненка». У «Гайдамаках» і в «Невільнику» зустрічається дума про буру на Чорному морі, в невеликій переробці. Весільні пісні увійшли до «Гайдамак». По всьому «Кобзареві» розсіяні відгомони, наслідування і переробки народних ліричних пісень.

2. Легенди, віддання, казки і прислів'я порівняно до пісень зустрічаються рідше. З легенд про ходіння Христа узятий початок вірша «У Бога за дверми лежала сокира». З віддань узята розповідь про те, що «ксьондзи колись не ходили, а їздили на людях». Прислів'я «скачи, враже, як пан каже» — в «Перебенді». Декілька приказок поруч в «Катерині». Багато народних прислів'їв і приказок розкидано в «Гайдамаках».

3. У великій кількості зустрічаються народні повір'я і звичаї. Такі повір'я про сон-траву, багато весільних звичаїв — обмін хлібом, дарування рушників, випікання короваю, звичай посадки дерев над могилами, повір'я про відьом, про русалок та ін.

4. Маса художніх образів узята з народної поезії, наприклад образ смерті з косою в руках, уособлення чуми. Особливо часто зустрічаються народні образи долі і недолі.

5. Нарешті, в «Кобзарі» багато запозичених народно-поетичних порівнянь і символів, наприклад схиляння явора — горе парубка, жнива — битва (як в «Слове о полку Игоревом» і в думах), заростання шляхів — символ відсутності милого, калина — дівиця. Народна пісня тому часто зустрічається в «Кобзарі», що вона мала величезне значення для підтримки духу поета в найсумніші години його життя.

Релігійно-етичні мотиви

Поезія Шевченка дуже багата релігійно-етичними мотивами. Тепле релігійне відчуття і страх Божий пронизують весь «Кобзар». У посланні до живих і ненароджених земляків своїх благочестивий поет озброюється проти атеїзму і пояснює невіру однобічним впливом німецької науки. Як людина вельми релігійна, Шевченко в теплих виразах говорить про силу молитви, про київські святині; про чудотворний образ Пресвятої Богородиці, про богомоління, постійно висуває християнські принципи добра, особливо пробачення ворогам. Серце поета наповнене упокорюванням і надією. Все це врятувало його від песимізму і відчаю, і лише часом, під впливом важких умов його особистого життя і життя його батьківщини, пробивалися в поезію Шевченка. У тісному зв'язку з основним релігійно-етичним настроєм поета стоять мотиви про багатство і бідність, про значення праці. Поета бентежить майнова нерівність людей, нужда їх, бентежить і те, що багатство не забезпечує щастя. Його принцип — «і чужому навчайтеся, й свого не цурайтесь». Поету, проте, зовсім була чужа ідея пошуку істини і служіння їй незалежно від яких-небудь традицій. У Шевченка виявляється місцями вузьке національно-прикладне розуміння науки, місцями ототожнення науки з мораллю і невдала іронізація над людьми «письменними і друкованними».

В той же час Бог для Шевченка стоиїть нижче за поняття «Україна», і поет навіть готовий проклясти Бога ради України:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

                (поема "Сон")

Політичні мотиви

Політичні мотиви поезії Шевченка, нині переважно застарілі, відомі по закордонних виданнях «Кобзаря» (краще видавництво Огоновського). Його слов'янофільству присвячено в «Кобзарі» немало сторінок. Сюди ж примикає вірш «Слов'янам», надруковане в жовтневій книжці «Киевской старины» за 1897 р. Подекуди розкидані етнографічні мотиви — про ляхів, євреїв, циганів, киргизів. У особливі групи можна виділити як мотиви автобіографічні, наприклад, цінне в цьому відношенні послання Козачковському, так і мотиви про окремих письменників, наприклад про Сковороду, Котляревського, Шафарику, Марко Вовчко.

Шевченко ненавидів російський імперський режим, але з великою симпатією відносився до простого російського народу, був другом російських революційних демократів.

Образи сім’ї

Всі перераховані вище мотиви поезії Шевченка, за винятком двох-трьох (Дніпро, Україна, козаки), відступають перед основними мотивами сімейно-родинними. Сім'я — справжня суть всього «Кобзаря»; а оскільки основу сім'ї складають жінка і діти, то вони і наповнюють собою всі кращі твори поета. П. І. Житецький, в «Мыслях о украинских думах», говорить, що в творах української поезії, народна етика зводиться головним чином до родинної моралі, заснованої на відчутті спорідненості; у народній поезії правда називається матір'ю рідною, а мати — правдою вірною, і в образі матері створена велика етична сила, як сила кохання. Всі ці думки сповна можна застосувати до поезії Шевченка, яка по розвитку сімейно-родинних ідеалів примикає безпосередньо до народної поезії. Арена розвитку сімейно-родинних основ — село — змальоване вельми співчутливо. Як в народній поезії, у Шевченка село звичайно римується із словом весело. Ідеалом поета було, аби «пустиню опанували веселії сіла». Є і «убогі села», і «село неначе погоріло» — все від панщини.

Ще частіше згадується і місцями повніше описана хатина — улюблений мотив Шевченка. Переважно хатина лише згадується, звичайно з добавкою епітета «біла»: «Хатини біленькі — мов діти в білих сорочках», «хатина, неначе дівчина, стоїть на пригорі». У нещасних сім'ях хатина «пусткою гниє», покої немазані, сволок немитий. Кращі описи хатини — у віршах «Хатина» і «Вечір». Своєрідні порівняння і образи: погоріла хатина — стомлене серце, хатина — слов'янство, хатина — могила. Молодість, молоді літа змальовані у дусі народної словесності, місцями як наслідування і переспів. Дівчина входить в багато віршів; найчастіше опис дівочої краси, кохання, дивовання. Відношення поета до дівчини — глибоко гуманне. Один з кращих віршів Шевченка в цьому відношенні «І станом гнучким» написано під впливом відомої «Молитви» Лермонтова. З відчуттям щирого жалю поет малює падіння дівчини. У «Черниці Мар'яні» і «Назарі Стодоле» описані вечорниці, змова, коровай, весілля, шлюб, нерівний по літах, шлюб, нерівний по соціальному стану.
Потреба в родинному житті відмічена в багатьох місцях «Кобзаря». Особливо видне значення в поезії Шевченка мають діти. У російській літературі немає жодного письменника, у якого б так багато місця було відведено дітям. Причиною тому були сильні особисті враження поета з його важкого дитинства і його любов до дітей, що підтверджується, окрім «Кобзаря», і багатьма біографічними даними, особливо характерними спогадами пані Крапівіної. Незаконнонароджені діти, або байструки, зустрічаються на багатьох сторінках Кобзаря, як темна пляма кріпосного побуту. Родинні стосунки виражені в окресленні матері взагалі, стосунків між матір'ю і сином, стосунків між матір'ю і дочкою. Повсюдно розсіяно багато народно-поетичних елементів, частиною як результат прямого запозичення з народної поезії, частиною як спостереження над живою дійсністю. Відношення батька до сина в «Сотнику» побудоване на дещо винятковому мотиві любові до однієї і тієї ж жінки.

Один з найулюбленіших мотивів Шевченка — покритка. У Шевченка був попередник, що торкався цього мотиву — Р. Ф. Квітка. У народній поезії покритка зустрічається рідко, подекуди в піснях, да і то переважно мимохідь і описово. Шевченко належить заслуга грунтовного вивчення соціальних умов, що породжували при кріпацтві покриток, і заслуга зображення їх не лише художнього, але і гуманного. Поет не жалів темних фарб при описі бідолашної долі покритки, місцями не без перебільшень. Насправді «покриття» сходило для дівиць легше, при значній поблажливості громадської думки (про покриток як побутовому явищі див. замітку Фонноса в «Киевской Старине» за 1882 г, III, 427—429). Великим співчуттям Шевченка користувалися також наймички. Ціла поема, кращий твір Шевченка, присвячений наймичці і отримав такий заголовок. Якби Шевченко не написав жодної строчки, окрім «Наймички», то цієї поеми було б досить, аби поставити його на чолі української літератури і в один ряд з найбільш великими слов'янськими гуманітарними поетами. Тоді як народна поезія залишає без уваги старість, Шевченко з любов’ю відноситься до людей похилого віку і старих — бідних вдів. Таке симпатичне зображення діда, що згадує про молодість, діда в родинній обстановці, з онуками, старого кобзаря Перебенді. Образ смерті у вірші «По-над полем іде» і в «Невільнику» у вигляді косаря — образ традиційний, такий, що стоїть в близькому зв'язку з творами поезії і мистецтва як південноросійських, так і західноєвропейських. Вірш цей, при всім тім, відрізняється вкрай своєрідним, чисто українським характером, як зразкова національна обробка широкого міжнародного культурного мотиву.

Шевченко-художник

Вивчення Шевченка як живописця представляється важкою справою, по причині розкиданості і малій доступності його творів, які лише випадково і в дуже малій кількості потрапляли на виставки. Велика частина малюнків Шевченка зберігається в Чернігові в музеї Тарновського. Видано дуже мало чого і в уривчастій формі. Досліджень і описів мало (Шугурова, Русова, Горленко, Кузьміна, Грінченко); дослідження короткі, стосуються приватних питань; ще в грудні 1900 року пан Кузьмін небезпідставно скаржився, що про Шевченка як художника «майже нічого не говорилося». Думки про Шевченка як художника значно розходяться. Так, пан Кузьмін говорить, що «Шевченку по справедливості може бути приписана слава чи не першого російського офортиста в сучасному значенні цього слова». Ще раніше Сошенко убачав в Шевченку живописця не останньої проби. Інакше дивиться пан Русов (у «Киевской Старине», 1894 р.). На його думку, Шевченко в живописі був лише «фотографом довколишньої природи, до якої і серце його не лежало, і в створенні жанру він не пішов далі за учнівської проби, жартів, нарисів, в яких, при всьому бажанні знайти яку-небудь художню ідею, ми уловити не в змозі, до такої міри невизначена композиція малюнків». І Кузьмін, і Русов визнають в живописі Шевченка невідповідність її поетичним його сюжетам, але тоді як пан Русов убачає в цьому недолік, пан Кузьмін, навпаки, бачить гідність.

Аби визначити значення Шевченка як живописця і гравера, потрібно оцінити його твори в сукупності і з різних історичних точок зору, не підганяючи їх під ту або іншу улюблену вимогу. Шевченко заслуговує на вивчення як сила, що відобразила на собі настрій епохи, як учень певних художніх течій. Хто побажає ознайомитися докладно з школою Брюллова і з'ясувати його вплив, той деяку долю відповіді знайде в малюнках і картинах Шевченка. Хто побажає вивчити вплив в Росії Рембрандта, той також не зможе обійти Шевченка. Він відносився до мистецтва з глибокою щирістю; воно доставляло йому втіху в гіркі хвилини його життя. Малюнки Шевченка мають чимале значення для його біографії. Є малюнки, узяті прямо з побутової обстановки, що оточувала поета, з хронологічними датами. Розподілені по роках (що зроблене вже частково паном Грінченко в 2 т. каталога музею Тарновського), малюнки в сукупності змальовують художні смаки і прагнення Шевченка і складають важливу паралель до його віршів.

Окрім автобіографічного значення, малюнки Шевченка мають значення історичне. У свій час поет, за дорученням київської археографічної комісії, змальовував пам'ятники старизни в Переяславлі, Суботові, Густині, Почаїві, Вербках, Полтаві. Тут знаходяться малюнки будиночка Котляревського, розвалин Густинського монастиря до виправлення, місця поховання Курбського та ін. В даний час історичну цінність мають багато жанрових малюнків. Такий, наприклад, малюнок «В минулий час» (у зборах С. С. Боткіна в СПб.). На малюнку змальовано покарання шпіцрутенами, сумну «зелену вулицю». Засуджений до покарання скинув сорочку; в ніг його валяються зняті важкі залізні кандали. Перед ним тягнеться довгий ряд його мимовільних катів. Поблизу відро, мабуть, з водою. Вдалині на горі контур фортеці. Це — правдива сторінка з історії російського побуту. Згадуючи одного дня, в кінці свого життя солдатчину, Шевченко дістав з альбому цей малюнок і дав своєму учневі Суханову таке пояснення його, що той зворушений був до сліз, і Шевченко поспішив утішити його, сказавши, що цьому звірячому катуванню настав кінець. Історичне значення має нині і побутовий свого часу малюнок «Товариші», що змальовує тюремну камеру з двома скутими арештантами, причому залізний ланцюг йде від руки одного арештанта до ноги іншого — чудова ілюстрація до книги А. Ф. Коні про доктора Гаазе. Характерно змальована вся тюремна обстановка.

Є ще одна сторона в малюнках Шевченка, вельми цікава — етнографічна. Якщо розібрати багаточисельні малюнки Шевченка з фольклорними цілями, то у результаті вийде коштовна етнографічна колекція. Так, для ознайомлення із спорудами можуть згодитися старовинна будівля в українському селі, комора в Потоці, батьківська хатина; для ознайомлення з костюмами — ярмарок, дівчина, розглядаюча рушник, жінка в намитці, що виходить з хатини, «Коло каші» (чотири селяни їдять під вербою кашу з казанчика), «знахар» в костюмі, характерному для селян Київської губернії, «старости» в цікавий момент подачі нареченою рушників і багато що ін. Для малоросійського жанру старого часу цікаві малюнки чумаків в дорозі серед курганів, бандуриста, діда в царині, пасічника, волосного суду («судня рада») з підписом: «отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд. Громада, порадивши і посудивши добре, розходиться, п’ючи по чарці позвової» і ін. У цих малюнках Шевченко є гідним сучасником Федотова. Обмежене місцеве значення мають багаточисельні малюнки середньоазіатської природи — тієї пустинної, степової обстановки, серед якої Шевченко вимушений був тягнути своє життя: бідна природа, піщані бархани, скелясті береги річок, рідкі чагарники, групи солдатів і татар з верблюдами, магометанські кладовища. Малюнки цього роду, що збереглися в значній кількості і переважно прекрасно виконані, можуть послужити хорошою ілюстрацією до деяких сумних віршів Шевченка з перших обтяжливих років його заслання.

Картин Шевченка масляними фарбами дуже мало; Шевченко лише зрідка удавався до кисті. Судячи по грунтовному каталогу пана Грінченко, в багатих зборах Тарновського в Чернігові (понад 300 номерів) знаходяться всього лише чотири картини Шевченка масляними фарбами — «Катерина», «Голова молодої людини», «Портрет княгині Репніной» і «Кочубей». Пан Горленко в «Киевской старине» за 1888 р. вказує ще на три картини Шевченка масляними фарбами — «Пасічник», портрет Маєвської і власний портрет. У Харкові, в приватному музеї Б. Р. Філонова, знаходиться приписувана руці Шевченка велика картина «Рятівник», висотою аршина два і завширшки півтора. Робота чиста, фарби свіжі, такі, що відмінно збереглися, але стиль чисто академічний. Христос змальований до пояса, в профіль, з поглядом, оберненим на небеса. У музеї мистецтв і старовин харківського університету знаходиться невелика картина Шевченка, написана на полотні масляними фарбами, з написом білою фарбою: «Та німа гірше так нікому, як бурлаці молодому». На картині поясне зображення літнього малороса, з невеликими вусами, без бороди і без бакенбард. Посмішка на обличчі не відповідає напису. Фон картини майже зовсім чорний. Помітно вплив Рембрандта, якого Шевченко рано полюбив. За словами В.В. Тарновського, Шевченка в Академії називали російським Рембрандтом, по причині існуючого тоді звичаю давати найбільш обдарованим учням імена улюблених художників-зразківців, з манерою яких роботи цих учнів мали найбільшу схожість. У офортах Шевченка виявляються характерні риси робіт великого голландця: ті ж неправильні, пересічні в найрізноманітніших напрямах штрихи — довгі, часті — для фонів і затемнених місць, дрібні, такі, що майже обриваються в крапки в місцях світлих, причому кожна крапка, кожен найдрібніший завиток, є органічно необхідними, то як характерна деталь змальовуваного предмету, то для посилення чисто світлового ефекту. Малюнки Шевченка випадково потрапляли і на виставку гоголевсько-жуковську в Москві в 1902 році, і на виставку XII археологічного з'їзду в Харкові в 1902 році, але тут вони втрачалися в масі інших предметів. У Харкові були виставлені дві гравюри Шевченка 1844 р. — «Судня рада» і «Дари в Чигирині», обидві з колекцій професора М. М. Ковалевського в Двурічному Куті Харківського повіту. У пресі неодноразово було висловлено побажання (наприклад, паном Горленко в «Киевской Старине» за 1888 р.), аби всі малюнки і картини Шевченка були відтворені і видані у формі зборів, що вельми згодилося б і для історії російського мистецтва, і для біографії Шевченка.

Література (XIX ст)

Література про Шевченка вельми велика і дуже розкидана. Те, що все вийшло до 1884 року вказане в «Показчике новой украинской литературы» Комарова (1883) і в «Нарисах історії української літератури XIX століття» професора Петрова, 1884 рік. Видано багато спогадів про Шевченка (Костомарова, Чужбінського, Чалого, Юнги, Тургєнєва та ін.), багато біографій (кращі — М. К. Чалого, 1882 рік і А. Я. Коніського, 1898 рік), багато популярних брошур (кращі — Маслова і Ветрінського), багато критичних розборів окремих творів (наприклад, Франко про «Перебендя», Кокорудзи про «Послання»).
Щорік лютнева книжка «Киевской Старині» приносить дослідження і матеріали про Шевченка, інколи нові і цікаві. У Львові багато років вже працює наукова спілка («Товариство») імені Шевченка, у виданнях якого знаходять місце цінні дослідження про Шевченка, наприклад дослідження заслуженого діяча мистецтв України — Колеси про вплив Міцкевича на Шевченка. І в інших галицько-російських періодичних виданнях розкидано немало статей про Шевченка, інколи оригінальних по точці зору, наприклад Студинського про відношення Шевченка до Н. Маркевіча в «Зірці» за 1896 рік. Як історичні, так і публіцистичні видання дають місце статтям про Шевченка; так, в «Віснику Європи» надруковані спогади Юнги, в «Росийской Старине» — листи Жуковського до графині Баранової з приводу викупу Шевченка з неволі, в «Тижні» за 1874 рік (№ 37) — стаття про Шевченка, на додаток до лекцій професора О. Ф. Міллера по історії новітньої літератури. У кращих загальних курсах (наприклад, «Нарисах» професора Н. І. Петрова) Шевченку відведено багато місця. У різних провінційних газетах і літературних збірках розкидані статті про Шевченка, інколи не позбавлені інтересу, наприклад Коніського про море у віршах Шевченка в №30 одеського видання, що припинилося, «По морю і суші» 1895 року, відомості про народні перекази або міфи про Шевченка в «Харківських Відомостях» за 1894 рік № 62 та інші.

Повні видання «Кобзаря» — закордонні (краще — львівське, в 2 томах, під редакцією Огоновського). У Росії всі видання «Кобзаря» скорочені, з пропуском різких політичних віршів. Історія видань «Кобзаря» вказує на надзвичайно швидке його поширення в новітній час, залежно від розвитку освіти. Перше видання (Мартоса) вийшло в 1840 році. Через 4 роки з'явилося 2-е видання «Кобзаря», куди увійшли вже «Гайдамаки». Третє видання вийшло в 1860 році, після поверненні поета із заслання. Воно з'явилося завдяки матеріальній підтримці з боку відомого цукрозаводу Київської губернії Платона Симіренко. Це видання зустріло в Петербурзі дуже сильні перешкоди з боку цензури і лише завдяки заступництву міністра народної освіти Ковалевського побачило Божий світ. У 1867 році з'являється «Чигиринський торбаніст-співак» (4-е видання «Кобзаря»). У тому ж році Кожанчиков видає твори Шевченка в двох томах, що містили в собі 184 п'єси. Через два роки вишло 6-е видання Шевченка.

З тих пір протягом 14 років (1869-1883) вірша Шевченка не видавалися в Росії, але витримали в найкоротший час (1876-1881) чотири видання в Празі і Львові. 7-е видання (1884) «Кобзаря» Шевченка з'явилося в Петербурзі. З того часу «Кобзар» витримав більше 7 видань в значному числі екземплярів (одне видання, наприклад, в 60 тис., інше в 20 тис. і т. д.). З окремих творів Шевченка у великій кількості (50 тис. екз.) видана була «Наймичка» (Харків, 1892).

Ім'ям Шевченка названий Національний університет в Києві навпроти пам'ятника Шевченка, Луганський Національний університет (раніше Педагогічний університет), вулиці в багатьох містах України, Росії та інших країн (наприклад, у Вільнюсі). З 1924 року казахське місто Форт-Олександрівський носить назву Форт-Шевченка, а з 1964 по 1991 роки місто Актау називалося «Шевченком» (півострів Мангишлак на заході Казахстану). Його ім'ям названі площа в Лондоні і вулиця в Нью-Йорку. Пам'ятники Шевченка є в десятках міст та містечках світу.