Іду з дитинства до Тараса - Статті - Каталог статей - ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
Тарас Григорович Шевченко ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО
український поет та художник
Неділя, 11.12.2016
Як умру, то поховайте мене на Вкраїні... Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Статті [6]
Реферати [3]
Інші публікації [0]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » Статті » Статті

Іду з дитинства до Тараса
Він був сином мужика і став володарем в царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. (Іван Франко)

Життя – це безмежне небо, на якому щомиті та спалахують, то гаснуть зірками людські долі. Одні з них тьмяно блимають, а інші яскраво горять, ведучи за собою мільйони, освітлюючи їм шлях та вказуючи дорогу. Такою яскравою зіркою в нашій історії та літературі є геніальний пророк, майстер художнього слова, співець правди – Тарас Шевченко.

В убогій хатині кріпацької родини Шевченків 9 березня 1814 року пролунав голос новонародженого Тараса. Голос, який у майбутньому пробуджуватиме мільйони, який відлунням із сивої давнини пройде крізь товщу часу, не втративши своєї сили, і розіллється по всіх усю дах, несучи у світ слово про Україну, оспівуючи її велич та красу.

Ще змалку поет з повагою та щирою любов’ю ставився до рідної землі. З неї він черпав силу і натхнення, її ж він оспівував у своїх творах:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!


Тарас Григорович Шевченко пройшов довгий і тернистий шлях. Життя почало випробовувати його ще з дитинства. Спочатку, будучи дев’ятирічним хлопчиком, він утратив матір, яка завжди і в усьому була для нього опорою, вона ж посіяла зерно істини та любові в його юній душі. Згодом догоріло і життя батька Тараса. Саме він після смерті матері тримав усю родину вкупі, а коли його не стало, не стало й родини. Життя розкидало сестер та братів поета по різних стежках, замітаючи за ними сліди ,а малий Тарас залишився один на цілім білім світі:

Тяжко-важко в світі жити
Сироті без роду:
Нема куди прихилитись –
Хоч з гори та в воду!


Але хоч як важко було Шевченку, все ж таки він не зламався. Поет жив для свого народу. Він щиро вірив у те, що українці скинуть ярмо неволі й неправди, а Україна заживе вільно й щасливо.

У своїх творах він змальовує Україну, як рай на землі:

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучі дівчата,
А матері вечерять ждуть.


У цьому раї все було добре, але не вистачало лише одного, найважливішого, - волі. У своїх творах майстер слова показує й інший бік України, закутої в кайдани, обідраної москалями, а діти якої сплять, не хочуть боротися з неправдою. Своїми творами поет хотів розбудити народ, закликав його до бою:

Поховайте та  вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…


Саме за свою правду, сміливість Тарас Григорович був покараний і засуджений до каторги. Влада закинула його далеко від рідної землі, але і там Шевченка не полишають думки про далеку й безмежно дорогу Батьківщину.

Царизм хотів зламати волю та віру Кобзаря, відбираючи у нього найдорожче – змогу писати. Можновладці думали, що забравши в нього олівець та папір, змусять мовчати. Але митець не може мовчати, коли кричить душа! Він видряпував рядки своїх віршів на стінах камери, на сторінках маленьких захалявних книжечок виливав свою величезну тугу за своєю землею, її народом, піснями, за сивим Дніпром.

Саме рідна земля допомагала Шевченкові витримати всі випробування долі. Він повернувся на Батьківщину. До п’янких ароматів рідних степів, до хвиль Дніпра. Але, на жаль, навіть найяскравіші зірки колись гаснуть, згасло і життя Великого Кобзаря. Та його праця не була даремною: українці відчули свою сутність і відродили себе як націю.

Великого поета поховано на рідній українській землі, у Каневі. На чернечій горі нині стоїть бронзова постать Шевченка, і з гори він дивиться на Україну, немовби милуючись її краєвидами.

Його не стало, але він залишив нам величезну спадщину. Книгу ,яку воістину можна назвати священною. Ця книга – «Кобзар». Для українського народу – це немов друга Біблія. Кобзар – це вічне слово, слово, яке невмируще своєю правдою. У цій книзі не лише слова, там історія, біль, смуток, переживання і радості нашого народу. Відкривши її, немов пірнаєш у бездонне море, з якого виходиш оновленим. Тут кожне слово – це істина, це ковток джерельної води, це ліки, що зцілюють душу.

Не поет – бо це до болю мало,
Не трибун – бо це ж лиш рупор мас.
І вже менш за все – кобзар Тарас,
Він, ким зайнялось і запалало.


Так високо оцінив творчість Тараса Шевченка Євген Маланюк.

Т.Г.Шевченко – це Людина з великої літери. І ми маємо пишатися тим, що ми – земляки цієї великої Людини. Що ми можемо взяти безцінний скарб – «Кобзар», залишений нам батьком нашої літератури, відкрити його і увібрати у себе мудрість віків та науку любити свій народ, свою Вітчизну, схилити голову перед світлою пам’яттю улюбленого поета.

П.Лук’яненко, село Нянчине, Білокуракинський район, Луганська область

За матеріалами газети «Життя Білокуракинщини»
№3-4 від 11 січня 2014 року
Категорія: Статті | (13.02.2014) | Автор: П.Лук’яненко
Переглядів: 1328 | Рейтинг: 4.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Пошук
Картини Т.Шевченка
 

Друзі сайту
Білокуракинський портал
Національний Музей Т.Шевченка
Група ВК Нац.Музей Т.Шевченка
Паблік ВК про Т.Шевченка
Погода
Copyright Тарас Григорович Шевченко by sstimorol © 2016  Безкоштовний хостинг uCoz